Опис
У статті проаналізовано не досить досліджені українсько-фінські відносини доби національно-визвольних змагань, а саме періоду Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Обрана тема являє інтерес з огляду на те, що серед значних успіхів, що були здобуті українською владою у зазначений період, незаперечними є досягнення й у зовнішньополітичній сфері. Але при цьому увага традиційно акцентується на відносинах з державами Центрального блоку, з новоутвореними державами, що з’явилися після розпаду Російської імперії, які граничили з Україною і з державами, що мали у своєму складі етнічні українські території. Відносини ж з країнами, що не відігравали тоді провідних ролей на міжнародній арені та не були «близькими» до України територіально чи етнічно, також традиційно залишаються поза увагою. Можна констатувати, що жорстка детермінованість зовнішньополітичного курсу об’єктивними чинниками суттєво обмежувала можливості ведення політики, яка була б адекватною українським інтересам. За таких умов у відносинах між Україною та Фінляндією не останню роль відігравала схожість історичної долі, що не могло не сприяти взаємному порозумінню. Крім того, зближенню України та Фінляндії об’єктивно сприяли спільність торговельно-економічних проблем, які постали перед Києвом і Гельсінкі, нагальна потреба розширення кола міжнародного визнання і наростання загрози великодержавного реваншу з боку практично всіх політичних сил Росії, що перебували поки в стані громадянської конфронтації. При цьому досить вагомим суб’єктивним чинником, що суттєво коригував зовнішньополітичний курс Гетьманату, була його жорстка детермінованість Берестейською мирною угодою, чітке дотримання якої було однією з умов, поставленою перед П. Скоропадським Німеччиною. Незважаючи на те, що зовнішня політика Української Держави була надзвичайно жорстко визначена чинниками, на які українська дипломатія практично не могла вплинути, перший, на жаль, нетривалий, досвід українсько-фінського спілкування на міждержавному рівні можна оцінити як досить вдалий.
